Жити по-новому

Минулого тижня завершилась моя тримісячна реабілітація. Завершилась в Інституті вертебрології, але продовжується щодня вдома: розтяжка та вправи кожні дві-три години. Так дивно і так водночас цікаво: я прийшла в клініку вперше заплакана від неочікуваного діагнозу і виходила звідти у вівторок після лікування також зі сльозами. 

Та цього разу сльози в куточках очей з’явилися не від розпачу, а від ностальгії та вдячності. Я полюбила атмосферу мотивованих знову стати здоровими людей в спортзалі та свого оптимістичного реабілітолога. Я відчула, що саме такого досвіду потребувала, щоб фізично почати рухатись більше, а ось духовно – навпаки, сповільнитись і задати собі купу важливих питань.

Весь цей час я не працювала і майже не шукала роботу. Я просто навіть не відчувала на це сил та бажання. А коли почуття провини за те, що нічого в цьому напрямку не роблю, поверталось, то нагадувала собі, що ж обіцяла присвятити весь цей час оздоровленню і фізичному і духовному. Раз так сталося, думала я, то варто задуматись над змінами в житті на різних рівнях. Адже я вірю, що хвороби не приходять до нас просто так. І на курсі лікування від медиків все не мусить закінчуватись.  

Не скажу, що це був простий період. Так, я нарешті офіційно отримала причину розслабитися й не підганяти себе підкорити якнайскоріше професійні вершини. Я мала вдосталь вільного часу, щоб в улюблених київських кав'ярнях пити капучіно посеред дня, не поспішаючи нікуди; проходити зранку 10 000 кроків центром міста, коли над тобою квітнуть дерева; бачитись з друзями частіше, ніж раніше, вчити нідерландську, читати книги. Але вже після двох місяців реабілітації, після двох місяців вільного стилю життя в певну мить я почала відчувати спустошеність.

Все частіше я питала себе щодня: а що корисного я роблю? А хто я взагалі тепер, коли не працюю? Хто я і для чого я? Що я буду робити після реабілітації? Я й досі не відповіла на ці питання, але відчула, чого я точно не хочу.

Пару тижнів назад отримала запрошення на співбесіду в одну дуже цікаву та надихаючу своєю місією організацію. Я нафантазувала, що саме це – той шанс, для якого так довго відпочивала. Але головною умовою для прийняття на роботу був вихід в офіс на повний робочий день з 9 до 18 і максимальна присутність на місці п’ять разів на тиждень. 

Ще на співбесіді я відчула, що була не до кінця чесною ні з рекрутеркою, ні з собою: я сказала, що не проти щодня знову їздити в офіс. А потім уявила ці будні, і моє тіло буквально сказало «ні». Я відчула, що не хочу і не можу повертатись в рамки, з яких ще недавно свідомо пішла. Знову сидіти на стільчику 8 годин на день майже без перерви? Я більше так не можу. Я хочу рухатись. Я хочу переміщатись. Більше бачити, більше відчувати, більше говорити з людьми, більше пізнавати. 

Таке враження, ніби я тільки зараз починаю заново знайомитись з собою. Згадую, якою людиною хотіла бути ще років 10-15 тому назад, але з часом з обставинами забула про це. Коли твій день не розписаний по годинам, коли найголовніша твоя ціль на сьогодні – відчувати себе в першу чергу фізично добре, раптом стає дуже чутно те, що раніше ігнорувала.

Виходять на поверхню страхи й сумніви. Виходиш на поверхню справжня ти. І тут вже тільки від тебе залежить: або ти продовжиш жити далі з набором установок, які забирають в тебе натхнення, які обмежують і не дають розкритись такою, якою хочеш бути насправді, або ти нарешті знайдеш в собі сміливість та силу волі жити по-новому. Жити так, як просить серце.

---

Live in a new way

Last week, my three-month spine rehabilitation came to an end. It ended in the clinic, but continues every day at home: stretching and exercises every two to three hours. It is so strange and so interesting at the same time: I came to the clinic in tears from the unexpected diagnosis and left there on Tuesday also with tears.

This time, I was full of nostalgia and gratitude. My heart was moved by the atmosphere of people motivated to become healthy again in the gym and by my optimistic physical therapist. I felt that these three months changed not only my body, but also my spirit. I felt that this experience was exactly what I needed. In order to start moving more and at the same time slow down spiritually and ask myself a bunch of important questions.

All this time I did not work and almost did not look for any offers. I just didn't even feel the strength and desire for it. And when I began to blame myself again for not doing anything in this direction, I remembered my promise: to devote all this time to physical and spiritual recovery. Since that happened, I thought, then I will allow myself to let go. After all, I believe that diseases do not come into life just like that. And everything does not have to end on the course of medical treatment.

I will not say that it was an easy period. Yes, I finally officially got a reason to relax and not push myself to conquer professional peaks as soon as possible. I got enough free time to drink cappuccino in my favorite Kyiv coffee shops in the middle of the day without being in a hurry; walk 10,000 steps through the city center in the morning, when the chestnuts begin to bloom; seeing friends more often than before, learning Dutch, reading books. But after two months of rehabilitation, after two months of a free lifestyle, at a certain moment I began to feel empty.

More and more often I asked myself every day: what useful am I doing? And who am I anyway now that I don't work? Who am I and what am I for? What is my mission? What will I do after rehabilitation? I still haven't answered these questions, but I felt what I definitely don't want.

A couple of weeks ago, I was invited to an interview to a very interesting and inspiring organization. I felt that this was the chance for which I had rested for so long. But the main condition for employment was going to the office for a full working week from 9 to 18 and maximum presence on site.

Even at the interview, I felt that I was not completely honest with the recruiter and with myself: I said that I did not mind going to the office again every day. And then I imagined these weekdays, and my body literally said "no". I felt that I did not want and could not return to the daily schedule which I consciously left recently. Again sit on a chair for 8 hours a day almost without a break? I can't do this anymore. I want to move. I want to travel. See more, feel more, talk more, learn more.

Sometimes I feel like I'm just getting to know myself anew. Or, better to say, to remember what kind of person I wanted to be 10-15 years ago, but over time and circumstances I forgot about it. When your day is not scheduled by hours, when your most important goal today is to feel physically well, suddenly something that you tried to ignore before becomes very loud. 

Fears and doubts come to the surface. The real you comes to the surface. And here it depends only on you: either you will continue to live with a set of attitudes that take away your inspiration, limit and prevent you from revealing yourself as you really want to be, or you will finally find the courage and willpower to live in a new way. To live the way your heart desires.