Осінні перетворення

Ми з родиною чекали на автобус до Києва, як Ольга Никодимівна, наша сусідка в селі, сказала, що вже відчуває в повітрі осінь, і ця пора завжди навіює на неї страх. Я здогадуюсь, про що вона, адже моя покійна бабуся теж часто повторювала, що найсумніше їй було в листопаді, коли вже темно, сіро та холодно. Я розумію, про що вона, адже роблячи в садку на коврику вправи для спини я кожну хвилину чула, як падало на землю сухе з вишень та яблунь листя. І від кожного такого хрускоту серце обіймала дивна меланхолія.

Насправді я обожнюю вересень. Мабуть, в першу чергу, тому що в цей місяць народилась і він означає для мене початок чогось нового. Але поміж цього приємного очікування наступного року життя вкрадається і страх. Страх перед невідомим. Адже старе висихає, опадає, розчиняється в небутті, а нового ще немає, і ти не знаєш, яким саме воно буде. До весни ще далеко, але треба далі жити. І природа навколо нас з цим прекрасно справляється. І їй, здається, зовсім нестрашно.

На цих вихідних в селі мені хотілося просто вивкнути телефон і не читати нічого. Ні новини, ні соцмережі, ні навіть паперову книгу. Такий химерний стан: ти ніби можеш придумати собі купу справ, але тобі нічого з того не хочеться. І мозок не може зрозуміти, що відбувається, адже ти не даєш йому «їжі». Не годуєш його новинами, фільмами, книгами.

І тут починається занепокоєння. Щось не так. Як це я нічого не роблю? Я не можу сидіти на місці! Мені нудно! Я мушу щось читати, писати, пізнавати, повідомлення друкувати. Те, що найчастіше роблю, наприклад, коли їду в метро, адже треба ж якось з користю проводити час в дорозі. Але вчора я відчула, що ця невгамовність, ця залежність від зовнішніх «годувальників» мого розуму, мене засмучує. Я не хочу бути залежною від мого телефону, аби втікати від теперішнього моменту. Я просто втомилась від цього, і хочу навчитись робити паузи та використовувати ці діджитал-блага свідомо.

Ближче до вечора, після того, як я відклала телефон подалі вимкненим на декілька годин, я відчула, як занепокоєність потроху відходить і змінюється почуттям розслабленості. Я перестала мучити себе думкою про те, що не зробила сьогодні нічого «цікавого». Старалась не входити глибоко в ці думки. А перед сном дозволила собі подивитись декілька відео Екхарта Толле на YouTube. Відверто кажучи, саме його відео зараз дуже мене підтримують та дають надію. Відчуття, що цей чоловік знає відповіді на всі питання. І що найголовніше – я довіряю кожному йому слову. Від них часто навертаються сльози, а це значить, що торкається він найтонших струн.

Я вибачаюсь, що так довго не писала в блозі. Я не люблю робити паузи в декілька тижнів. Але я старалась слідувати за відчуттями, а вони казали мені: мовчи про те, про що не варто зараз говорити, і просто проживай це в тиші. Мені стає все важче ділитись приватним тут та в соцмережах, і я щиро захоплююсь людьми, кому це вдається робити. Себто – кому, вдається зберігати кордони між творчістю та готовністю ділитись особистим. Насправді часто хочеться виговоритись, поділитись, знайти співчуття. Але щось всередині підказує, що варто дати собі час, заспокоїтись і потім вже писати про те, про що серцю дійсно захочеться сказати.

А зараз йому хочеться писати про цю трансформаційну осінь. Про період, коли старе вже відходить, а нове ще не народилось. Коли тобі треба навчитись жити в цьому незнанні і відчувати себе комфортно. Навчитись довіряти життю, його плину та циклічності. Не сумувати, а просто з цікавістю спостерігати. Відкритись новому і продовжувати вбачати далі красу в кожному дні, бо саме це приносить дитячу радість знову і знову.

---

Autumn transformations

My family and I were waiting for the bus to Kyiv when Olga, our neighbor in the countryside, said that she could already feel autumn in the air, and this season always makes her feel some kind of fear. I can guess what she is talking about, because my grandmother also used to say that she felt very sad in November, when it is already dark, gray and cold. I understand what she is talking about, because every minute I did exercises on a mat in the garden, I heard dry leaves from cherry and apple trees falling to the ground. And from each such sound, a strange melancholy embraced my heart.

I actually love September. Probably, first of all, because I was born in this month and it means the beginning of something new for me. But between this pleasant expectation of the next year, fear also creeps in. Fear of the unknown. After all, the old dries up, falls away, dissolves into nothingness, and the new is not yet there, and you do not know exactly what it will be like. Spring is still far away. But the nature around us copes with this perfectly. And the nature, it seems, is not afraid at all.

This weekend in the countryside, I just wanted to turn off the phone and not read anything. No news, no social media, not even a paper book. Such a bizarre state: you seem to be able to think of a lot of things to do, but you don't want any of them. And the brain cannot understand what is happening, because you do not give it food. You don't feed him news, movies, books.

And here the concern begins. Something wrong. How come I don't do anything? I can't sit still! I'm bored! I have to read something, write something, learn something, type a message. What I do most often, for example, when I go to the subway, because I have to spend my time on the road somehow. But yesterday I felt that this restlessness, this dependence on external "feeders" of my mind, upsets me. I don't want to be dependent on my phone to escape from the present moment. I'm just tired of it, and I want to learn how to pause and use these digital blessings consciously.

Toward evening, after I put my phone away for a few hours, I felt the anxiety slowly fade away and be replaced by a sense of relaxation. I stopped tormenting myself with the thought that I didn't do anything "interesting" today. I tried not to enter deeply into these thoughts. And before going to sleep, I allowed myself to watch a few Eckhart Tolle videos on YouTube. Frankly, it is his videos that give me a lot of support and hope right now. The feeling that this man knows the answers to all questions. And most importantly, I trust his every word. They often bring tears to my eyes, which means that he touches the thinnest strings of my soul.

I apologize for not writing on the blog for so long. I don't like to take breaks of several weeks. But I tried to follow my feelings, and they told me: keep silent about what is not worth talking about now, and just live it in silence. It's getting harder and harder for me to share what's private here and on social media, and I truly admire people who manage to do it. People who manage to maintain boundaries between creativity and willingness to share personal. In fact, you often want to talk, share, find sympathy. But something inside suggests that you should give yourself time, calm down, and then write about what your heart really wants to write.

And now my heart truly wants to write about this transformative autumn. About the period when the old is already leaving, and the new has not yet been born. When you have to learn to live in this feeling of not knowing and feel comfortable with it. Learn to trust life, its flow and cycle. Not to be sad, but just to observe with interest. Open yourself to new things and continue to see the beauty in every day, because this is what brings you childlike joy again and again.